Розповідати людям про базові підказки, про базову допомогу, знову ж таки простою та легкою мовою. Для мене важливо коли люди дивляться на важку поведінку і розуміють певні функції та їх значення. Дуже часто люди (батьки, соціальні працівники, маса тощо) пов'язують якусь проблему, поведінку із певним діагнозом. Типу, ну цей хлопець робить ці речі, тому що в нього є такий діагноз – найчастіше це неправда.

Коли в нас є достатньо інформації, ми можемо вже інакше дивитись на дитину та її поведінку. Тому що раніше нам здавалося, що то таке велике питання з її поведінкою тої чи іншої дитини, але коли ми вивчаємо, то починаємо розуміти що це нормально. Ми часто сприймаємо все через призму своїх емоцій. Наші емоції збільшують питання о поведінці тої чи іншої людини, тоді не можемо дивитися реально на проблеми дитини. У мене було дуже багато випадків коли приходили мами і розповідали що їхні діти мастурбують в 5-7 років зранку до вечора. І оскільки ця тема дуже гостра для них, я пропонував батькам прослідкувати скільки разів вони дійсно це роблять. І мінімум з трьох випадків батьки приходили і казали: знаєте коли ми слідкували за дітьми і все записувати, то впевнились, що дитина цього не робить. А я в них питав, а чого ви так думали, а вони відповідали: та побачили як він там почухався, потерся.

Зібрання інформації починається з погляду на людину та її дії. Варто зібрати інформацію і подивитися приблизно три або п'ять однакових ситуацій при однакових людях при однакових місцях. Чому? Тому що коли це сталося один раз, то це просто випадковість, збіг обставин. Коли це сталося двічі це вже якась певна тенденція. Але якщо три і п'ять разів, то це вже його звична поведінка. Якщо у дитини спитати скільки буде 3 + 2 вже в п'ятий раз, то ми вже будемо знати, що він кине в нас олівець. Нам нема чого чекати від нього якоїсь зміни поведінки. Тому 3-5 разів однакових ситуацій при однакових людях говорять про певну поведінку.

Аналіз важлива річ, тому що він базується на попередньому зборі інформації. Коли робиться попереднє втручання, то ми повинні бути так само відповідальні як хірург, який бере в руки скальпель і робить надріз, точно знаючи де точно треба зробити надріз щоб вилікувати. Він не повинен думати: а давайте пошукаємо апендицит, немає в нього наймення кидати дротики в темряві. Це має бути чітке виважене рішення.

Один хлопець мав автоагресивну поведінку: він бив себе по голові і кусав себе за руку. Я та моя команда використовували блокувальні пристрої, давали йому замінник (кусати іграшку). Але цей замінник не працював. Проте коли ми почали використовувати конкретні фізичні обмеження: одягли боксерську рукавицю і шолом. Ось так ми фізично забезпечили йому безпеку, щоб коли він наступний раз себе вкусить в нього нічого не боліло, щоб не прокусив собі шкіру. І це спрацювало і з часом кількість укусів і ударів зменшилося, а через півтора року зменшилося до нуля.

Дає підказки і правильний взірець, а також забезпечує менше стресу та лагідного процесу навчання з покроковими кроками. Не можна зробити 10 операцій неправильно, a 11 зробити правильно, або наприклад водіння, 10 машин побити, а 11 об'їхати і типо так навчитися. Дуже багато кажуть: ну давай зробиш помилку, а потім навчишся. А чому не можна одразу давати правильний взірець поведінки. Тому що коли дитина (людина) робить декілька разів помилку у неї з'являється великий стрес і вже після 10 помилки, вона не захоче робити правильно. І у людини з'являються такі думки: чому я маю потім робити все правильно після такого стресу. Саме тому важлива правильна підтримка і підказка (словесна, жест) у навчанні.

Дуже часто замість того щоб проявляти до дитини любов і милосердя, спілкуючись з нею ми вторинно її інвалідузируємо. Коли дитині кажуть: ой ти бідненький, ми зараз за тебе все зробимо, таке ставлення – це катастрофа, яка дуже часто зустрічається у сім'ях. Часто буває так, що в деяких сім'ях діти виростають до 16 років і практично не вміють за собою доглядати, немає навичок самообслуговування, тому що раніше батьки це робили за них. В той же час коли діти з такими самими враженнями або навіть складнішими можуть жити набагато самостійно, відповідно якісніше та більш щасливіше. Тому один з аспектів в сім'ї, ми точно не повинні проявляти – це жалість. Жалість дуже негативна штука, котру ми чітко повинні індифікувати і міняти на милосердя, на любов, і це дає нам правильний підхід в стосунках з дитиною. Якщо у дитини або людини є якась проблема, то ми повинні відверто казати, що ми можемо, а що ми не можемо.

Дуже часто буває коли у сім'ї є ще братик або сестричка у яких все добре, але вони чомусь повинні стати дорослими занадто рано, повинні бути відповідальними і піклуватися за ту людину яка знаходиться поруч. І у батьків часто формується така думка, що коли нас нестане, то брат або сестра подбає про цю людину. Це також велика помилка батьків, вони не можуть ось так вирішувати майбутнє своєї старшої сестри або брата, як місія дбати про цю дитину, людину. Дуже часто саме ці брати і сестри відчувають надмірний тиск, обов'язок, стрес. Типо ти маєш так себе поводити, ти повинен за ним слідкувати. Але брат або сестра також мають своє дитинство, свій час, попри будь-яку важкість братика, сестрички у яких є вади. Не можна забувати про цінність життя інших братиків, сестер а також цінність життя батьків, які часто піклуючись про інших забувають про себе.

Повністю змінити якусь небажану дію дитини можливо, але для цього треба більше часу. Покращення відчуваються на всіх рівнях самої людини. Ми також можемо зменшити поведінкові проблеми агресії, мастурбації на вулиці, це допоможе змінити соціальну ізоляцію на соціальне включення. Саме через соціальну ізоляцію часто батьки і діти залишаються вдома, тому що думають що їх не приймуть такими якими вони є.

Зміни починаються через мову, тобто через просту прикладну мову. Не треба філософствувати, казати багато психологічними термінами яких ніхто не розуміє. Мені подобається коли руйнуються бачення про те, що це неможливо. Тяжкі пояснення надихають на те, що все про погано і що немає світла в кінці тунелю. А нормальне і легке пояснення кажуть, що можна все змінити, і все буде добре.

Наприклад, сьогодні зранку я переписувався з однією мамою, з якою консультувався десь 15 років тому та іноді ми переписувалися. Вона пішла за консультацією до мене, але невдовзі сама почала консультувати інших батьків, тому що підхід і теми стали настільки близькі. Вона з сином використала всі прості підказки і побачила хороший результат. Син навчився робити багато речей, закінчив школу і т.д. Ось які вони зміни, тих людей яких Євгеній колись консультував надихаються і потім допомагають іншим.

Якщо в сім'ї у когось є якісь особливості (біль, хвороба, вразливість), то це зачіпає не тільки дитину але і всю сім'ю, усіх тих хто знаходиться поруч. Іноді це не обговорюється на вголос, і це дуже погано, тому що хтось може сказати: мене не зачіпає, але це неправда. Сім'я – це система яка пов'язана між собою, якщо один випадає, то інші починають підлаштовуватися, щось змінюється і це зачіпає всіх.

Зміни можуть початися і через місяць і через півроку і через півтора року, але тут важливо розуміти що у кожній людині, дитини свій темп. Ми мусимо оцінювати попередню історію, скільки у дитини була та чи інша тяжка поведінка. Чим раніше (2-3 рочки) будемо втрутуватися в їх поведінку, тим краще. Я маю таку формулу, що приблизно 5-6 практичних випадків достатньо для того щоб поведінка почала мінятися в іншому руслі.

Оцінка завжди є індивідуальною. Наприклад, до мене привели хлопця який бився об підлогу. Ми (і моя команда) думали що нам треба три місяці щоб почались тільки якісь зміни. Ми почали з ним працювати і через місяць побачили що він за місяць зробив той крок який ми планували за 3. Це була для нас дуже хороша така помилка в оцінці його змін. Часто переоцінюють і думають, що спеціалістам треба три місяці, але потім через роботу тих місяців розуміють, що треба аж шість місяців.

Працюючи з людиною треба по-перше, не планувати швидких змін, а по-друге, об'єктивно на все дивитися, по-третє, всі спостереження записувати: за цей тиждень ми навчились стільки, на іншому тиждень ми зробили цю роботу.

Як ми вже побачили що девіантну поведінку можна змінити через певні кроки. Але я вважаю, що один найголовніший крок який треба робити не тільки батькам з такими дітьми і нам спеціалістам які працюють з такими дітьми, але і усім людям. Це бути людиною самій, і також дивитися на інших. Хто такі ці діти, люди?

По-перше, це ціла інша планета з якою ми живемо просто паралельно. Хтось знає про цю планету, а хтось не знає, але виявляється, що і там є багато цікавого, і також не простого.

По-друге, з мого досвіду люди котрі працюють в його сфері з вразливими групами населення, мають більше терпіння і толерантності до інакомислячих, до тих хто відрізняється тілом, поглядом, кольором шкіри, волоссям.

По-третє, нам треба багато зусиль, щоб допомагати дуже вразливим людям. Але я точно впевнений, що на планеті Земля достатньо ресурсу щоб допомогти всім. Справа в тому щоб розподілити правильно цей ресурс.

По-четверте, коли люди вперше зустрічається з таким досвідом (прийняття вразливих) у них відкривається до того невідомі фібри душі. Тобто, комусь допомагають коштами, своїм часом, волонтерськими здобутками. Наприклад, я недавно зустрів двох людей: лікаря і бізнесмена, які вирішили організувати центр в Києві по роботі з людьми аутистами. А все тому що у їхніх друзів народилися діти з таким діагнозом. І вони все це організували, тому що вміли.